(на факті тощо)

ФАКТ ( від лат. factum - зроблене, те, що відбулося) - філософське і загальнонаукове поняття, широко вживане в усіх галузях пізнання; має певний ряд смислових значень. Як істотний складник пізнавального процесу і процесу мислення вивчається гносеологією, логікою, методологією та філософією науки. 1) Явище або подія, що насправді мали місце в реальній дійсності і встановлені як даність у безпосередньому спостереженні чи експерименті засобами чуттєвого споглядання та показаннями приладів. Ф. у цьому розумінні має вигляд одиничного, окремого, випадкового. Фіксується за допомогою протоколів, графіків, таблиць, статистичних зведень, результатів моніторингу тощо Х. арактеризується об'єктивністю і відносною незалежністю від способів виявлення, а тому в процесах пізнання і мислення відіграє роль свідчень про істинний стан речей в об'єктивній дійсності К. орелює із законом як виразом загального, обумовленого і необхідного. Ф. являє собою конкретний прояв дії закону, а закон є генералізацією Ф. Ф. виступають предметом наукового аналізу і осмислення, концептуалізації та пошуку причинно-нас лід Нових зв'язків. Вони є вихідним пунктом проникнення в сутність природного і соціального світу. 2) Знання, достовірність якого не викликає сумніву і забезпечується прямим зіставленням з реальною ситуацією в дійсності за допомогою відчуттів, сприймання, уявлення. Таке знання є безпосереднім, наочно-образним і досвідним. У цьому відношенні Ф. корелює з теорією як знанням опосередкованим, раціональним і вивідним. Ф. складають емпіричну базу теорії, підтверджують її або спростовують. Теорія систематизує факти, описує і пояснює їх, передбачає нові факти (див. емпіричне знання). 3) Судження або висловлення, що мають значення істини і в процесах пізнання та мислення виступають підставами для визначення істинності інших суджень або висловлювань, входячи до складу процедур доведення та логічного доказу. В дедуктивних побудовах фактуальні судження або висловлення відіграють роль засновків, з яких випливають логічні наслідки або висновки. В індуктивних побудовах, сутність яких полягає в аргументації Ф., вони набувають характеру аргументів, які з тим чи іншим ступенем вірогідності підтверджують або спростовують тезу - положення або систему положень, істинність яких встановлюється. Спільним для різних трактувань поняття Ф. є те, що всі вони пов'язують Ф. з об'єктивністю, істинністю та самодостатністю. Однак ці характеристики Ф. є відносними, неабсолютними, оскільки конституювання Ф. і часто навіть саме його існування істотно залежать від суб'єктивних чинників і концептуальних засобів виразу. Так, для теорії відносності викривлення простору є Ф., в той час як для класичної механіки воно ним не є. Тому при встановленні Ф. дуже важливо максимально усунути суб'єктивні нашарування. У зв'язку з цим до обов'язкових рис Ф. часто відносять усталеність, самототожність, інваріантність стосовно зміни образів чуттєвого споглядання та концептуальних перетворень.

1) підкреслювати, надавати особливого значення; виділяти; робити наголос (на факті тощо)

2) лінгв. ставити логічний наголос

3) надавати виразності (жестами тощо)

* * *

1) підкреслювати, надавати особливого значення, виділяти; робити ( особливий) наголос (на факті, думці); лiнгв. ставити логічний наголос

2) надавати виразності

- admit a claim

- establish a bank

v підкреслювати, надавати особливого значення; виділяти; робити наголос (на факті тощо)

- the most definitely emphasize зі всією визначеністю підкреслити

ТЕОРІЯ ( від грецьк. υεωρία - розгляд, міркування, вчення) - 1) В широкому розумінні - особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну діяльність, протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності. Т. виростає з практики, узагальнює її та обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організується і спрямовується Т. В цьому розумінні Т. набуває дещо метафоричного значення. Філософський зміст взаємодії Т. і практики розкривається через взаємозв'язок категорій теоретичного і практичного. 2) У власному розумінні - форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систематичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об'єктів. Т. є найрозвинутішою і найдосконалішою формою організації наукового знання. Серед інших форм (абстракції, асоціації абстракцій, гіпотези тощо) Т. вирізняється багатьма ознаками і насамперед будовою і пізнавальними функціями. В процесі пізнання Т. виступає як система понять, висловлювань, умовиводів, зведених до єдиного об'єднавчого начала, роль якого відіграє певна узагальнююча ідея. Характерним для будови теорій є те, що всі її твердження і поняття поділяються на дві групи. Перша, кількісно невелика, охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, що лежать в основі Т. і формулюють фундаментальні закони чи властивості об'єктів, які вивчає теорія. Вихідні твердження називаються принципами, постулатами або аксіомами. Другу групу становить сукупність похідних понять і тверджень Т., що з тією чи іншою силою логічної необхідності випливають з вихідних тверджень. Похідні твердження називаються логічними наслідками, висновками або теоремами. Прийнятий спосіб логічного встановлення істинності теорій (спосіб доведення) тісно пов'язує між собою всі поняття та твердження і створює логічну структуру Т., надаючи їй характеру цілісної, відносно замкненої системи знання. В пізнавальному відношенні Т. є істинним знанням. Вона є узагальненням об'єктивних фактів, досвіду, суспільно-історичної практики людей, формулює закони, що визначають відношення між об'єктами. Т. є формою систематизації наукових знань, способом опису об'єктивної дійсності та засобом пояснення її закономірностей. Т. здатна передбачати нові явища, закономірності, тенденції розвитку тощо. Кожна розвинена наука будується з багатьох відносно самостійних і пов'язаних між собою Т. Розрізняють різні типи Т. За предметом їх поділяють на математичні, фізичні, біологічні, соціогуманітарні тощо; за будовою - на дедуктивні, істинність тверджень яких встановлюється шляхом виводу із тверджень вихідних, і недедуктивні, істинність тверджень яких доводять за допомогою аргументації фактами. Дедуктивні Т., побудовані як логічне мислення, називаються формалізованими. За характером відношення до дійсності розрізняють Т. змістовні, коли Т. є відображенням конкретної частини реальності, і формальні, коли Т. виступає тільки як форма, безпосередньо не пов'язана з тією чи іншою предметною областю. Формальні Т., що їх розглядають як сукупність упорядкованих знаків, називають знаковими або логістичними системами; коли ж упорядковану сукупність знаків розглядають у зв'язку з певними їх значеннями, то такі формальні Т. називають мовами (Т. як мова) С. еред сукупності Т., споріднених за своїм предметом, виділяють фундаментальні Т., які займають провідне місце в тій чи іншій науці. Вони є основою її розвитку, формують спосіб мислення, який панує в цій науці. Напр., у сучасній фізиці такими Т. є квантова механіка, теорія відносності, в біології - еволюційна теорія, генетика. В сучасних умовах Т. виступає основною формою розвитку науки. Т. виникає, як правило, у вигляді гіпотези на базі узагальнення наукових фактів. Гіпотеза переростає в Т. внаслідок перевірки її за допомогою досліду, спостереження, практичного застосування.

1) укладання (довідників тощо); компіляція, компілювання

2) збирання (фактів, статистичних даних тощо)

* * *

1) складання ( довідників); компіляція; компілювання

2) збирання фактів, статистичних даних

3) залік перебіга в очки, отримання очка за перебіг ( крикет)

4) кoмп. трансляція, компіляція

1) раковина (для стікання води)

2) зливник; стічний колодязь; вигрібна яма

3) стічна труба

4) перен. клоака

5) западина, заглиблення, виїмка

6) геол. карстова печера

7) театр. люк

8) шахтний стовбур (ствол)

9) грузило

v (past sank; p.p. sunk, sunken)

1) тонути, потопати

2) топити; занурювати

3) губити, занапащати (часто pass.)

4) опускатися, знижуватися; падати (тж перен.)

5) опускати; упускати (з рук); перен. принижувати

6) слабшати; згасати, меркнути (тж перен.)

7) зникати з поля зору

8) забувати, не згадувати

9) проходити наскрізь; просочуватися, проникати

10) убирати (в себе), усмоктувати (тж sink in)

11) западати, увалюватися (про очі, щоки)

12) западати (в душу); доходити (до свідомості)

13) устромляти (зуби, ніж тощо)

14) устромлятися (про зуби, ніж тощо)

15) укопувати (стовп тощо)

16) укладати (капітал)

17) погашати, сплачувати (борг)

18) затоплювати (місцевість)

19) рити, проходити (шахту); поглиблювати (колодязь)

20) прокладати (труби)

21) вирізувати (штамп)

22) вирізьблювати (на камені тощо)

23) кидати (м'яч — баскетбол)

24) поринути, заглибитися

25) опускатися, занепадати; перетворюватися (на щось); доходити до якогось стану, до якогось рівня

26) осідати (про фундамент)

27) слабшати, гинути, умирати

28) приховувати

29) ігнорувати

* * *

1) раковина ( водопроводу)

2) злив; стічний колодязь; вигрібна яма; стічна труба; cпeц. стік; клоака

3) западина, заглиблення, виїмка

4) гeoл. провал, карстова печера

5) театр. люк

6) шахтний стовбур

7) вантажило

1) тонути, потопати; топити; занурювати; часто pass губити

2) опускатися, падати; опускати, роняти

3) знижуватися; знижувати

4) слабшати, вгасати, стихати, завмирати

5) зникати з виду

6) забувати, не згадувати; приховувати; замовчувати; придушувати, тамувати

7) проходити наскрізь; просочуватися, проникати; усмоктувати ( sink in)

8) западати, ввалюватися (про щоки; sink in)

9) доходити ( до свідомості); западати (у душу, в пам'ять)

10) встромлювати ( зуби); устромлюватися ( про зуби)

11) вривати (стовп, палю)

12) вкладати ( капітал); невигідно поміщати ( капітал)

13) фин. погашати, сплачувати ( борг)

14) затопляти ( місцевість)

15) проходити ( шахту); рити, поглиблювати ( колодязь); прокладати ( труби)

16) вирізати ( на камені); вирізати ( штамп)

17) кидати ( м'яч- баскетбол); загнати в лузу ( більярдну кулю); загнати в лунку ( кулю- гольф)

18) to sink into a state / into a condition / впадати, поринати в який-небудь стан

19) to sink to a state /to a condition, to a level / опускатися, доходити до якого-небудь стану, положення, рівня

20) to sink smth to a state /to a condition, to a level / зводити що-небудь до якого-небудь стану, положення, рівня

ЕЛІТА ( від лат. eligo - вибираю) - група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій Е. стали італ. політичні мисленики Моска (1858 - 1941) та Парето (1848 - 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 - 1936). Концепції Е. з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду Е.) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів) І. дейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях - виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни Е. (циркуляції Е.), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій Е. стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму В. ідповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "Е." до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають Е.: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі Е. тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій Е. на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що Е. має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають Е. як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії Е., то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт Е., бо відкриває можливість вважати Е. будьяку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо- чи квазі-Е. Причини виникнення псевдоеліти можуть бути політичні (напр., бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" Е.) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (напр., люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" Е. з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами Е. у сучасних суспільствах є професійні Е., зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями Приналежності до Е. є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в т.ч. дотримання норм професійної етики); про наукову Е. можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджень та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття Е. перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв Е. приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції Е. можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування Е. створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція Е. відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (т. зв. "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію Е. як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної Е. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Сх. та Пд. Європи, які входили до складу імперій. На ролі Е. у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший - консерватизм, другий - націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми Е.

I n протокол (засідання, наради); офіційний звіт; стенограма; pl архів

- official records офіційний звіт

- summary records короткий звіт

- verbatim records стенографічний звіт (в ООН та інших організаціях)

- record of attendances список/ реєстрація присутніх

- records of the Foreign Office архів Міністерства закордонних справ

- matter of record документально підтверджений факт

- to consult the record перевіряти за протоколом

- to draw up verbatim records складати стенографічний звіт

- to enter on the records внести до протоколу

- to expunge from the record виключити з протоколу

- to place on record внести до протоколу

- to put oneself on record офіційно заявляти, робити офіційну заяву

- to put smbd. on record внести чийсь виступ/ заяву тощо до протоколу

- to read into the record амер. внести/ до протоколу невиголошену промову

- to set the record straight внести поправку до протоколу/ документ тощо; відновити справжній стан речей

- to state for the record робити заяву для внесення до протоколу

- to strike from the record виключити з протоколу

- off the record не для друку; конфіденційний, який не підлягає розголошенню (особл. в пресі); неофіційний (про заяву)

- on the record офіційний, прилюдний, відкритий; зроблений чи призначений для друку

II v записувати; вносити до протоколу/ реєстру тощо; реєструвати, фіксувати

- to record in the minutes внести до протоколу

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.

ПІЗНАННЯ - суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі П. подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єктоб'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу - він вибирає об'єкт, визначає щодо нього свою мету, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання. Тому внутрішніми складовими процесу П. виступають: суб'єкт з його пізнавальними здатностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби П. та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першоджерелом знання; саме знання, що є результатом та безпосередньою метою пізнавального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінцевою метою процесу П. є досягнення об'єктивної істини. Основою П. виступає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-друге, мислення та розум, які опосередковують об'єкт і надають осмислення відчуттям та сприйманням. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання про навколишній світ З. алежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні П.: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання); теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мотиви та спонукальні чинники П. визначаються частково людською допитливістю, яка є невід'ємною якістю кожної особистості, та внутрішніми потребами розвитку П. Однак головною рушійною силою П. є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання, інституційні та організаційні передумови, матеріальні та духовні ресурси П. Практика є адресатом і споживачем здобутого знання. Отже, в абстрактному вигляді процес П. становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. П. виникло разом з виникненням людства і виступає необхідною складовою частиною будь-якої діяльності людини - перетворювальної, виробничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внаслідок суспільного розподілу праці П. виокремлюється в особливий вид життєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове П., яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове П., що здійснюється завдяки діяльності окремої спеціально підготовленої соціальної групи - наукового співтовариства, вчених - і стає їхньою професійною справою. Конкретний акт такого П. з конкретно визначеними об'єктом, метою, методикою, який націлений на отримання конкретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі наукового дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудовах, наукових абстракціях, гіпотезах, теоріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі наукового знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове П., яке здійснюється в інших професійних сферах діяльності, зокрема художній, політичній, правовій тощо. Його результати закріплюються в формах суспільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид П., пов'язаний із засвоєнням кожною особистістю та суспільством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільно значущому розумінні - освітою. Процес П. вивчають теорія пізнання, логіка, методологія і філософія науки, епістемічна психологія, наукознавство, соціологія, дидактика тощо.